Подайте журналісту на... свободу слова

Третього травня уся світова журналістська братія відзначає Міжнародний день вільної преси. Україна донедавна цей день ігнорувала. І не лише тому, що говорити про існування вільної преси в межах українського інформаційного простору – щонайменше недоречно, просто у нас є свій професійний святковий день – 6 червня – День журналіста. Але до нього ще треба дожити. Наразі маємо, так би мовити, інформаційний привід ще раз подивитися, що робиться у нашому професійному цеху, як там у нас з горезвісною свободою слова.


На Міжнародний день вільної преси українські журналісти отримали від своїх західних колег грандіозний подарунок: за підсумками 2000 року міжнародна організація “Репортери без кордонів” серед 30 світових лідерів - “ворогів преси” назвала й українського Президента Леоніда Кучму. Він фігурує у “чорному списку” поряд з Саддамом Хусейном, Фіделем Кастро, Володимиром Путіним, Олександром Лукашенком. У щорічний традиційний список “ворогів преси” потрапляють лідери тих країн, у яких, на думку членів цієї впливової міжнародної організації, не дотримуються принципів свободи слова. Нагадаємо, що українському Президенту присуджено цей малопривабливий “титул” уже вдруге, відтак це стає своєрідною поганою традицією. Два роки тому Леонід Кучма уже фігурував у цьому списку.
Отже, як кажуть, велике бачиться на відстані. У той час, коли українські високопоставлені чиновники, зокрема перший заступник голови Держкомітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення наш земляк Степан Павлюк переконаний, що в Україні свободи слова аж забагато, міжнародні експерти вважають, що її просто немає. До речі, Президент України абсолютно солідарний з “Репортерами без кордонів”. У своєму незабутньому недавньому інтерв’ю двом російським газетам він так і сказав: “Говорити про свободу преси можна тільки у тому випадку, коли вона справді незалежна. А такої сьогодні немає. На українському телебаченні є лише один державний канал…”. Як бачимо, глава Української держави ототожнює незалежну, вільну пресу з державною. Тобто виходить, він просто не розуміє, що таке вільна преса і які функції вона повинна виконувати у суспільстві. Говорячи, що вільної преси в Україні немає, Президент нібито власноруч розписується у тих гріхах, у яких його й звинувачують “Репортери без кордонів”. Виходить, за його правління в державі не було створено умов для виникнення і нормального функціонування свободи слова, умов, коли преса служить інтересам демократичного суспільства, а не прислужує окремим особам, які утримують газети, контролюють телеканали.
Якщо в західних країнах журналісти – це ланцюгові пси демократії, то у нас – це такі собі песики на коротких ланцюжках, які за командою “фас” тявкають на тих, хто прийшовся не до душі господарю. Державі, де панують ненормальні правила гри, де політичні клани живуть “за поняттями”, невигідно мати незалежні засоби масової інформації, які самі на себе заробляють, а не живуть постійними дотаціями і подачками. Адже на редакційну політику таких видань дуже складно впливати, таким виданням не можна, припустимо, наказати, якого кандидата в президенти безапеляційно підтримувати. Не можна примусити друкувати відвертий компромат чи брудну брехню. Адже ці видання дбають насамперед про свій імідж і авторитет серед читачів, про інтереси своїх читачів, оскільки живуть з реалізації свого інформаційного продукту, з надходжень по рекламі. Звичайно, і на такі видання чиновники знаходять управу: податкова, суди, санстанція, пожежники… В арсеналі державної адмінмашини є чимало засобів тиску на свободу слова, вона може примусити незалежні ЗМІ прикусити язика, але вона не спроможна втягнути ці видання в інформаційно-психологічні війни, які є вельми популярні сьогодні в українському інформаційному просторі.
Українська влада любить декларувати свою підтримку незалежної преси. Видаються відповідні укази, постанови, розпорядження… Але все більше на словах. І у присутності зарубіжних гостей. А як до справи… Ще однією ілюстрацією того, що владі не вигідна і не потрібна незалежна преса, є той факт, що закон, згідно з яким впроваджували пільги на ввезення поліграфічних матеріалів і обладнання в Україну, просто загубився у коридорах парламенту чи Адміністрації Президента. Просто дивовижна історія: Верховна Рада проголосувала за цей закон ще у березні, а з 1 квітня він мав вступити у дію. Але тільки-но депутати за нього проголосували, як почались дивні речі: він просто зник. Одні кажуть, що його несли на підпис Голові Верховної Ради і десь дорогою загубили, інші, що він застряг у шухлядах в Адміністрації Президента. Одне слово, коли незалежну пресу треба підтримати не гарними промовами, а конкретною справою, то “неув’язочка” виходить.
А тим часом мас-медіальні аналітики давно намагаються зрозуміти, що сталося з українською журналістикою, чому вона зі слухняного олов’яного солдатика зразка радянських часів перетворилась на політичну повію. І проблема тут не тільки у самих журналістах, більшість з яких у пошуках кусеня хліба, на який хочеться намастити й ікорки, готові прислужити навіть чорту. На жаль, чимало українських журналістів весь час змушені вступати у конфлікт із… собою, власним сумлінням, світоглядом. Українська влада створила такі умови існування інформаційного простору, коли журналісти, у глибині душі зневажаючи свого господаря, мусять співати йому дифірамби, ховаючи, як Сірко, очі… А з часом ці “шакали пера” остаточно втрачають будь-які орієнтири, зокрема й моральні, і вже самі не знають, де їхня думка, їхня позиція, а де позиція відгодованого олігарха чи можновладця.
Одне з правил західної журналістики гласить: журналісти повинні бути вільними від обов’язку перед будь-чиїми інтересами, окрім громадянського права, знати правду! Біда українських журналістів ще й у тому, що правда у цій державі майже нікому не потрібна. Саме за бажання знати правду і донести її людям, очевидно, й загинув наш колега Георгій Гонгадзе. І він знайшов свою правду, саме він став тим смолоскипом, озброївшись яким частина українського суспільства пішла шукати світло у кінці тунелю.
Колись відомі сатирики Ільф і Петров виголосили дуже простеньку істину: не треба боротися за чистоту, треба підмітати. Тож і нам, українським журналістам, треба не боротися за свободу слова, а просто писати правду.

Наталія БАЛЮК,

"Високий Замок", №91-92 (04.05 - 10.05.2001)